субота, 15 січня 2011 р.

Річ Посполита двох народів: стереотипи українські

Кралюк Петро Михайлович,
доктор філософських наук,
профессор, перший проректор
НУ «Острозька академія» 

Погляди на Першу Річ Посполиту, або, як її іноді іменують, Річ Посполиту двох народів у Польщі та Україні помітно відрізняються. Якщо для поляків Перша Річ Посполита є предметом національної гордості, то українцями ця держава  розглядається як чужа і ворожа. Певно, немає сенсу з’ясовувати, чий погляд більше відповідає історичній істині. Тут якраз маємо дві національні «правди», які не співпадають між собою. Як і одна, так і друга сторона витворили щодо Першої Речі Посполитої певні міфи, стереотипи. Ми не будемо вести мову про стереотипи польські, зупинимося лише на стереотипах українських.

Звісно, ці стереотипи є негативними. І сформувалися вони в конкретних історичних умовах. На ці умови й хочемо звернути спочатку увагу.
 
Одним із перших і головних чинників формування в українців негативних стереотипів щодо Речі Посполитої були війни між цією державою та українськими козаками. Вони формували в українців уявлення про Річ Посполиту як про ворога, що знайшло відображення в козацьких літописах кінця ХУІІ – ХУІІІ ст. При цьому Річ Посполита трактувалася як ворожа для українців Польща.

Посилення негативу в стереотипах українців щодо Першої Речі Посполитої відбулося в ХІХ ст. Певним чином цьому сприяли польські повстання 1830-1831 рр. та 1864 р. Після повстання 1830-1831 рр. російська влада, бажаючи відвернути українське населення від союзу з поляками, вдалася до цілої низки заходів. На той час припадає ліквідація на Волині уніатської церкви й насадження російського варіанту православ’я. Також було значно обмежено діяльність католицької церкви на Правобережній Україні. Ліквідовувалися польські освітні інституції, наприклад, Вища Волинська гімназія (Кременецький ліцей).

Як альтернатива Кременецькому ліцею влада створила Імператорський університет ім. Святого Володимира в Києві, який мав стати оплотом російськості. При Київському генерал-губернаторові була заснована археографічна комісія, котра мала на меті збір різноманітних матеріалів, передусім документів, які б доводили руськість Правобережної України. Звісно, не варто піддавати сумніву величезні наукові напрацювання даної комісії. Однак об’єктивний аналіз її діяльності засвідчує відповідну ідеологічну орієнтацію даної наукової інституції.
 
У цей період з’являються художні твори антипольського характеру. Зокрема, до них можна віднести окремі вірші О. Пушкіна – «Клеветникам России» та інші. Тоді ж були опубліковані твори М.Гоголя, в яких зустрічаємо чимало антипольських моментів. Серед них виділяється повість «Тарас Бульба», перший варіант якої побачив світ у 1835 р. Незважаючи на великі художні достоїнства творів М.Гоголя, все ж варто пам’ятати, що письменник фінансувався царською владою і так чи інакше виконував її замовлення. У своїх оповіданнях та повістях він створив украй непривабливі образи поляків, котрі були представлені як закляті вороги українців. І хоча твори М.Гоголя є надто міфологізовані (зокрема, це стосується «Тараса Бульби»), вони справили величезний вплив на формування новочасної української національної свідомості. Міфологічні одкровення від М.Гоголя сприймалися як «правда». А Тарас Бульба трактувався ледь не як історичний персонаж, вартий наслідування.

Також російська влада (до речі, як і пізніше радянська) доклалася до творення міфу про Богдана Хмельницького як визволителя українців із польської неволі. Показово, що незадовго після повстання 1864 р., у 1888 р., у Києві був відкритий пам’ятник Б.Хмельницькому, котрий став своєрідною візиткою Києва.
 
Завдяки різноманітним російським пропагандистським зусиллям українське козацтво почало трактуватися як антипольська сила, що вела війни проти польської Речі Посполитої. Хоча насправді таке стереотипне уявлення не зовсім відповідало дійсності.
 
Звісно, антипольські настрої, а, відповідно, й негативне ставлення до Першої Речі Посполитої в українському суспільстві спеціально насаджувалися не лише росіянами й російською пропагандою. Цьому сприяли й численні польсько-українські конфлікти другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.
 
Так, після «весни народів» 1848-1849 рр. аж до початку ХХ ст. спостерігалося загострення конфліктів між поляками та українцями в Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Імперська влада, керуючись принципом «розділяй і владарюй», віддала управління цієї провінції полякам, котрі ігнорували українські національні інтереси й здійснювали полонізаційну політику. Це породжувало відповідну реакцію з боку українців, формувало в їхньому середовищі антипольські настрої.
 
Не слід забувати, що саме Галичина у другій половині ХІХ ст. стала своєрідним «українським П’ємонтом». Сюди, зазнаючи переслідувань з боку російської влади, перенесли свою діяльність наддніпрянські українці, заснувавши низку національно-культурних інституцій. На Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. жив історик Михайло Грушевський, котрого сприймали як своєрідного національного лідера українців. Незважаючи на його прагнення до наукової об’єктивності, він критично ставився до діянь польської політичної еліти. У своїй багатотомній «Історії України-Руси», а також у популярних виданнях, наприклад, «Історії України» (для шкіл), історик негативно висловлювався про Люблінську унію 1569 р., а діяльність Речі Посполитої на українських землях трактував як польську експансію [1].
 
М.Грушевський в українській національно орієнтованій історіографії сприймався як великий авторитет. Тому його погляди, зокрема, і на Першу Річ Посполиту, отримали значне поширення.
 
Посиленню антипольських настроїв в українському суспільстві сприяли воєнні конфлікти між поляками й українцями в 1918-1920 рр., політика полонізації щодо українського населення в Другій Речі Посполитій міжвоєнного періоду, а також репресії проти українських патріотів з боку влади цієї держави.
 
На жаль, ні польській, ні українській політичним елітам не вистачило мудрості знайти порозуміння між собою. Хоча, в принципі, воно було можливим і в кінцевому рахунку пішло б на користь обох народів. Продовженням цих непорозумінь стали збройні конфлікти між українцями й поляками під час Другої світової війни і в перші роки після неї. Найбільш резонансні вияви цих конфліктів – «волинська трагедія» 1943 р., нищення українського населення польськими збройними формуваннями на Холмщині, акція «Вісла» тощо.

Антипольські настрої в українському суспільстві культивувала й радянська пропаганда як у міжвоєнний, так і післявоєнний період. На інтелектуально-елітарному рівні це забезпечувалося виданнями різноманітної наукової літератури, передусім історичного характеру, де і поляки, і Перша Річ Посполита представлялися в негативному світлі. Для широких верств населення пропонувався спрощений варіант інтерпретації минулого з допомогою історичної художньої літератури. Принаймні в радянські часи з’явилося чимало різноманітних художньо-літературних творів, де оспівувалася українська козаччина, котра, в свою чергу, подавалася в «гоголівському трактуванні» як антипольська сила.

У радянські часи продовжувалася героїзація Б.Хмельницького як визволителя українського народу від влади польської Речі Посполитої. У СРСР був знятий кінофільм «Богдан Хмельницький», заснований орден Богдана Хмельницького. Активна героїзація цього діяча розгорнулася під час святкування 300-ліття з часу Переяславської ради.

Однак радянська влада в післявоєнний період не допускала екстреми в антипольських трактуваннях української історії. Це було пов’язано з тим, що в той час «народна Польща» виступала союзником СРСР. Зрозуміло, на даний чинник мала зважати радянська пропаганда.

За часів незалежної України відбулася кардинальна зміна польсько-українських відносин. Польща, незважаючи на деякі польсько-українські непорозуміння, які часто мають ідеологічний характер (наприклад, питання «волинської трагедії», кладовища «орлят» у Львові), залишається надійним союзником України, своєрідним «адвокатом» нашої держави в Євросоюзі та НАТО. Тим не менше, старі стереотипи українців щодо поляків, так і поляків щодо українців продовжують жити, особливо це стосується представників старшого покоління.

Зберігаються, звісно, старі стереотипи українців щодо Першої Речі Посполитої. Не можна сказати, що вони є безпідставними. Є в них (і немала) доля правди. Однак ці стереотипи примітивізують реальність, пропонують однобічний погляд на історичні події. Можна виділити кілька таких відносно стійких стереотипів.
 
Стереотип перший.
 
Річ Посполита сприймається як польська держава, а не як держава «двох народів» – польського та литовського. Принаймні Україна в цій державі, в ліпшому випадку, розглядається як «третій зайвий» [2], а то й взагалі як об’єкт національного, соціального та релігійного гноблення, викликаного експансією поляків.

Правда, не треба думати, що такий погляд був абсолютно домінуючим. Ще на зорі наукової української історіографії були спроби утвердити погляд, що Перша Річ Посполита – це держава навіть не двох, а трьох народів. І третім народом виступав народ руський, власне, українці.  Такий підхід простежується у відомій пам’ятці «Історія русів» [3]. До речі, він набув деякого поширення й у польській літературі в середині ХІХ ст., коли поляки виношували плани спільної боротьби з українцями проти російського самодержавства. Деякі польські автори утверджували думку, що Річ Посполита – це спадщина «трьох народів». Однак дана теза ні в Польщі, ні тим більше в Україні не стала домінуючою.


Стереотип другий.

Річ Посполита в українській літературі часто представляється як агресивна держава імперського типу, котра загарбала Україну й перетворила її в свою колонію. Наприклад, такий стереотип чітко простежується в навчальному посібнику для вищих шкіл М.С.Пасічника «Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи» (2006 р.). У ньому 1340-1569 роки представлені як період польсько-литовської колонізації, а час після Люблінської унії, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої, як період «боротьби проти польсько-шляхетського поневолення» [4]. Подібні підходи зустрічаємо в інших підручниках, посібниках та науковій літературі.

Стереотип третій.

Річ Посполита представляється як деспотична держава, де існував жорстокий соціальний гніт селян з боку польських чи полонізованих феодалів. Особливо активно цей стереотип культивувався радянською літературою. На жаль, сучасні українські історики недалеко відійшли від таких трактувань. Їх можна часто зустріти в підручниках та навчальних посібниках з історії України. З таким підходом зустрічаємося в навчальному посібнику В.Ю.Короля «Історія України» (2005 р.) [5], деяких інших виданнях.

Стереотип четвертий.

Річ Посполита розглядається як держава, де панувала релігійна нетерпимість, передусім по відношенню до православних. У багатьох українських виданнях, які стосуються перебування українських земель у складі Речі Посполитої, спеціально робиться акцент на тому, що православні зазнавали переслідувань з боку католиків. Як акт релігійної нетерпимості трактується Берестейська унія 1569 р.

Саме цей стереотип видається найменш відповідним реаліям. Звісно, Річ Посполита, якщо підходити за сучасними мірками, аж ніяк не була зразком толерантності. Але, з іншого боку, в ХУІ-ХУІІ ст., коли в Європі велися криваві релігійні війни, вона виглядала як оаза віротерпимості.

Нова політична й культурна ситуація в Україні вимагають певного переосмислення поглядів на Першу Річ Посполиту, відходу від односторонньої оцінки та старих ідеологічних штампів. Є сподівання, що таке переосмислення відбудеться. Тим більше, що деякі тенденції в цьому плані вже є.

1.                           Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.ІУ. – С.414-415; його ж. Історія України (для шкіл). – К., 1994. – С.89.
2.                           Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К., 1997. – С.119-176.
3.                           История русов. – М., 1846. – С.7.
4.                           Пасічник М.С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи. – К., 2006. – С.108-148.
5.                           Король В.Ю. Історія України. – К., 2005. – С.74-75.

Корень проблемы

Наталья ЯКОВЕНКО доктор исторических наук, профессор Киево-Могилянской академии, автор более чем 160 научных работ, из которых самая известная — «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» (Київ, вид-во «Генеза»)

Інгредієнти «стандартного набору»

— Пані Наталю, історія України (та й уся світова історія) настільки захаращена стереотипами і міфами, що дуже важко об'єктивно сприймати конкретні події, досліджуючи історичне минуле. Звідки беруться ті стереотипи і як з ними боротися?
— Якщо до коріння історичної міфотворчості докопатися, то головна проблема — в шкільному підручнику, а саме в тому образі, який навіюється дитині тоді, коли вона сприймає все як істину, бо ще не здатна до критичного аналізу.
Недаремно Бісмарк після франко-прусської війни 1870—1871 рр. зауважив, що її виграла не так прусська армія, як прусський учитель історії. Тому що історія, створена в академічному середовищі на базі свідчень сучасників, які теж сприймали події крізь призму певних стереотипів, простує далі в маси через школи й нескінченну мультиплікацію — на художньому полотні, у белетристичному чи популярному тексті... І потроху викладене перетворюється на «істину»: усі вірять, що було саме так.
Велика частка стереотипів і міфів сформувалася в XIX ст., на яке припадає бурхливий спалах націєтворення. А на чому творяться нації? На відокремленні себе від інших: треба провести межу й показати, які ми були герої або які ми були нещасні. Націєтворчий фермент мав об'єднати людей певної групи і переконати, що ми спільного роду, однієї крові, ми на цій (нашій!) території споконвіку хазяї, а десь поруч живе злий загарбник, який спить і бачить, як би нашу землю завоювати. Це стандартний набір для формування національного міфу, без якого не створити нації.
Відповідна процедура осмислення того, що відбувалося в XVII ст., коли точилися війни між Річчю Посполитою і козацькими силами, була використана для українського націєтворення. То була найяскравіша, героїчна сторінка нашої історії. І український національний міф будувався як суто антипольський. При цьому він знать не знав, що таке Київська Русь, ніколи не претендував на неї (це ми нині починаємо повертати її собі) і досить індиферентно ставився до російської присутності в Україні.
Якщо український міф будувався на антипольській основі, то польський — на антиросійській. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита була поділена її «добрими сусідами» на три частини, причому Російська імперія дуже сильно розхитала її впродовж цього століття, а головним ініціатором розподілу була Катерина II. Держава перестала існувати. Спогади про неї ятрили серце поляків і призводили до цілої низки повстань. Мала бути оця складова: вони забрали у нас наше.

«Нам відводилася роль не головного ворога, але роль чужого»

— Яку саме роль, на вашу думку, відводив українцям польський міф?
— Хоча ідентичність польська будувалася як антиросійська, але спиралася вона на власне славне минуле, а найславніші сторінки в нього було вписано, знову ж таки, упродовж XVII ст. «Наше все» для Польщі у XIX ст. при спорудженні цього міфу — це війни з козаками, це війни з татарами на українській території і це так званий Потоп (шведський наступ 1655 р., війна, що тривала до 1657-го). Усі ці події знайшли дуже яскравих майстрів слова, насамперед Сенкевича — автора добре знаної трилогії, присвяченої оцим сюжетам, на яких формувався й міцнів польський національний міф. Якщо остаточно розставити всі акценти, нам у цьому міфові відведено роль не головного ворога, але того чужого, який підштовхнув до катастрофи польської.
У XX ст. і далі обидва міфи — польський і український — функціонують специфічно. З польського боку частіше лунають заклики до братерства, з українського — набагато рідше. Тому що в Польщі шкільний підручник з історії почали переробляти, підручник для вищих навчальних закладів і дослідницьку літературу вже радикально змінили. Тоді як в Україні шкільний підручник залишився по суті таким, яким був десь наприкінці XIX ст., і вузівська історія така сама агресивна. Ну а дослідницькою продукцією мало хто, окрім фахівців, цікавиться.

Між ким вбила клин Берестейська унія?

— З багатьох причин складно об'єктивно оцінити значення певних історичних подій. У «Нарисі з історії України» ви зазначаєте, що Люблінська унія 1569 р. спричинила консолідаційні процеси. Утім вона асоціюється з початком конфесійного розколу на наших теренах, який призвів до унії Берестейської й до створення греко-католицької церкви. У чому ж тоді позитив?
— Люблінська унія сформувала умови для об'єднання українців, які мешкали на різних територіях. До того одна половина теперішньої України була в одній державі, друга — в іншій, а відтак уся її територія увійшла до складу Польського королівства — однієї зі складових Речі Посполитої як федеративної держави. Що ж до конфесій, то в період укладання унії спостерігався неймовірний розгул протестантських течій; тоді людина три-чотири рази за життя могла віру змінити, шукаючи, де їй краще.
— Але ж ви не станете заперечувати, що підписана пізніше у Бересті релігійна унія аж ніяк не сприяла консолідації суспільства, а навпаки — стала «точкою розводу» українців і поляків, вбивши клин між двома народами?
— Насправді вона вбила клин між українцями — і українцями. До чого тут поляки? Це теж стереотип, закладений шкільними підручниками. Хоча частина з них уже призвичаїлась до думки, що уніат — це не лайка. А деякі вузівські і до думки, що єзуїт — також не лайка.
Ієрархи тодішньої польської католицької церкви загалом дуже неприхильно ставилися до ідеї унії. З тодішніх католицьких єпископів її схвалювали лише київський і волинський. А з-поміж чернечих орденів католицької церкви унію дуже обережно підтримали єзуїти — далеко не відразу і далеко не всі.
Отже, Берестейська унія вбила клин між тими українцями, які визнали нову церкву — поєднання з Римом, — і тими, хто не визнав. Вони між собою, звичайно, дуже чубилися... Але це сприяло виведенню спільноти української з напівсонного стану. То був сильний інтелектуальний вибух, який став початком нової української нації.

Чи причетний Казимир Великий до зародження ворожнечі?

— Шукаючи витоків польсько-українських конфліктів, певна частина вітчизняних істориків заглиблюються у часи Казимира Великого, називаючи його «хрещеним батьком взаємної ворожнечі». Чи мають сенс такі глибинні «розкопки»?
— Це той випадок, коли, говорячи російською, «простота хуже воровства». До чого тут Казимир Великий? Поділ Галицько-Волинського князівства і війни другої половини XIV ст. за нього не можна розглядати в категоріях державотворчих, націєтворчих або національно-визвольних процесів. Не забувайте: це круте Середньовіччя. Тодішні держави — патримоніальні монархії, і всі питання вирішуються на базі спадкового права і на основі «перепливання» однієї території в іншу.
Скінчилася династія Романовичів, і на територію почали претендувати сусіди — Угорщина, Польське королівство і Литовське князівство, — обґрунтовуючи свої права кожен по-своєму; там не йшлося про загарбання в новітньому сенсі слова. Півстоліття ділили ту галицьку спадщину, і врешті-решт вона поділилася так, як поділилася... Це цілком нормальна ситуація для європейської історії XIV ст. Подивіться, що там робилося, які династичні війни тривали, як химерно території перепливали одна в одну, як вони ліпилися в майбутні держави...
Проблема в тому, що на Заході, зокрема і в Польщі, історію країни викладають в контексті всесвітньої історії, тобто власний історичний сюжет вмонтовується в загальний. Тоді в молодої людини виробляється широкий світогляд. В Україні ж продовжується оцей ізоляціонізм, коли історія держави викладається окремо, а всесвітня — окремо. І тоді виходять величезні нестиковки, бо вони на різних принципах викладаються. Всесвітня історія розповідає одне, а історія України — зовсім інше, завчено повторюючи купу тих самих стереотипів і анахронізмів (багато які з них залишилися ще з радянських часів), коли події Середньовіччя розглядаються так, ніби все це відбувалося сьогодні.
А щодо тих колег, які намагаються шукати коріння, наприклад, волинських подій 1943—1944-го, заглиблюючись у часи Казимира III, я відповім так. Лукіан ще в II ст. казав, що коли історик пише свою працю, він повинен забути, де його батьківщина і хто його володар. Декларацій таких в усі часи виголошувалося чимало, але саме після Другої світової війни стало якоюсь нормою професійної етики не бути втягнутим у політичні «розборки». На жаль, сьогодні часто відбувається інакше — історики обслуговують світогляд певної партії. Хоча деяких етичні норми все-таки утримують у певному коридорі професійності.

Елена ВАВИЛОВА
Данная статья вышла в выпуске №24 (465) 12 - 18 июня 2009 г.

http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/pamjat/46596