Корень проблемы

Наталья ЯКОВЕНКО — доктор исторических наук, профессор Киево-Могилянской академии, автор более чем 160 научных работ, из которых самая известная — «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.» (Київ, вид-во «Генеза»)

Інгредієнти «стандартного набору»

— Пані Наталю, історія України (та й уся світова історія) настільки захаращена стереотипами і міфами, що дуже важко об'єктивно сприймати конкретні події, досліджуючи історичне минуле. Звідки беруться ті стереотипи і як з ними боротися?
— Якщо до коріння історичної міфотворчості докопатися, то головна проблема — в шкільному підручнику, а саме в тому образі, який навіюється дитині тоді, коли вона сприймає все як істину, бо ще не здатна до критичного аналізу.
Недаремно Бісмарк після франко-прусської війни 1870—1871 рр. зауважив, що її виграла не так прусська армія, як прусський учитель історії. Тому що історія, створена в академічному середовищі на базі свідчень сучасників, які теж сприймали події крізь призму певних стереотипів, простує далі в маси через школи й нескінченну мультиплікацію — на художньому полотні, у белетристичному чи популярному тексті... І потроху викладене перетворюється на «істину»: усі вірять, що було саме так.
Велика частка стереотипів і міфів сформувалася в XIX ст., на яке припадає бурхливий спалах націєтворення. А на чому творяться нації? На відокремленні себе від інших: треба провести межу й показати, які ми були герої або які ми були нещасні. Націєтворчий фермент мав об'єднати людей певної групи і переконати, що ми спільного роду, однієї крові, ми на цій (нашій!) території споконвіку хазяї, а десь поруч живе злий загарбник, який спить і бачить, як би нашу землю завоювати. Це стандартний набір для формування національного міфу, без якого не створити нації.
Відповідна процедура осмислення того, що відбувалося в XVII ст., коли точилися війни між Річчю Посполитою і козацькими силами, була використана для українського націєтворення. То була найяскравіша, героїчна сторінка нашої історії. І український національний міф будувався як суто антипольський. При цьому він знать не знав, що таке Київська Русь, ніколи не претендував на неї (це ми нині починаємо повертати її собі) і досить індиферентно ставився до російської присутності в Україні.
Якщо український міф будувався на антипольській основі, то польський — на антиросійській. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита була поділена її «добрими сусідами» на три частини, причому Російська імперія дуже сильно розхитала її впродовж цього століття, а головним ініціатором розподілу була Катерина II. Держава перестала існувати. Спогади про неї ятрили серце поляків і призводили до цілої низки повстань. Мала бути оця складова: вони забрали у нас наше.

«Нам відводилася роль не головного ворога, але роль чужого»

— Яку саме роль, на вашу думку, відводив українцям польський міф?
— Хоча ідентичність польська будувалася як антиросійська, але спиралася вона на власне славне минуле, а найславніші сторінки в нього було вписано, знову ж таки, упродовж XVII ст. «Наше все» для Польщі у XIX ст. при спорудженні цього міфу — це війни з козаками, це війни з татарами на українській території і це так званий Потоп (шведський наступ 1655 р., війна, що тривала до 1657-го). Усі ці події знайшли дуже яскравих майстрів слова, насамперед Сенкевича — автора добре знаної трилогії, присвяченої оцим сюжетам, на яких формувався й міцнів польський національний міф. Якщо остаточно розставити всі акценти, нам у цьому міфові відведено роль не головного ворога, але того чужого, який підштовхнув до катастрофи польської.
У XX ст. і далі обидва міфи — польський і український — функціонують специфічно. З польського боку частіше лунають заклики до братерства, з українського — набагато рідше. Тому що в Польщі шкільний підручник з історії почали переробляти, підручник для вищих навчальних закладів і дослідницьку літературу вже радикально змінили. Тоді як в Україні шкільний підручник залишився по суті таким, яким був десь наприкінці XIX ст., і вузівська історія така сама агресивна. Ну а дослідницькою продукцією мало хто, окрім фахівців, цікавиться.

Між ким вбила клин Берестейська унія?

— З багатьох причин складно об'єктивно оцінити значення певних історичних подій. У «Нарисі з історії України» ви зазначаєте, що Люблінська унія 1569 р. спричинила консолідаційні процеси. Утім вона асоціюється з початком конфесійного розколу на наших теренах, який призвів до унії Берестейської й до створення греко-католицької церкви. У чому ж тоді позитив?
— Люблінська унія сформувала умови для об'єднання українців, які мешкали на різних територіях. До того одна половина теперішньої України була в одній державі, друга — в іншій, а відтак уся її територія увійшла до складу Польського королівства — однієї зі складових Речі Посполитої як федеративної держави. Що ж до конфесій, то в період укладання унії спостерігався неймовірний розгул протестантських течій; тоді людина три-чотири рази за життя могла віру змінити, шукаючи, де їй краще.
— Але ж ви не станете заперечувати, що підписана пізніше у Бересті релігійна унія аж ніяк не сприяла консолідації суспільства, а навпаки — стала «точкою розводу» українців і поляків, вбивши клин між двома народами?
— Насправді вона вбила клин між українцями — і українцями. До чого тут поляки? Це теж стереотип, закладений шкільними підручниками. Хоча частина з них уже призвичаїлась до думки, що уніат — це не лайка. А деякі вузівські і до думки, що єзуїт — також не лайка.
Ієрархи тодішньої польської католицької церкви загалом дуже неприхильно ставилися до ідеї унії. З тодішніх католицьких єпископів її схвалювали лише київський і волинський. А з-поміж чернечих орденів католицької церкви унію дуже обережно підтримали єзуїти — далеко не відразу і далеко не всі.
Отже, Берестейська унія вбила клин між тими українцями, які визнали нову церкву — поєднання з Римом, — і тими, хто не визнав. Вони між собою, звичайно, дуже чубилися... Але це сприяло виведенню спільноти української з напівсонного стану. То був сильний інтелектуальний вибух, який став початком нової української нації.

Чи причетний Казимир Великий до зародження ворожнечі?

— Шукаючи витоків польсько-українських конфліктів, певна частина вітчизняних істориків заглиблюються у часи Казимира Великого, називаючи його «хрещеним батьком взаємної ворожнечі». Чи мають сенс такі глибинні «розкопки»?
— Це той випадок, коли, говорячи російською, «простота хуже воровства». До чого тут Казимир Великий? Поділ Галицько-Волинського князівства і війни другої половини XIV ст. за нього не можна розглядати в категоріях державотворчих, націєтворчих або національно-визвольних процесів. Не забувайте: це круте Середньовіччя. Тодішні держави — патримоніальні монархії, і всі питання вирішуються на базі спадкового права і на основі «перепливання» однієї території в іншу.
Скінчилася династія Романовичів, і на територію почали претендувати сусіди — Угорщина, Польське королівство і Литовське князівство, — обґрунтовуючи свої права кожен по-своєму; там не йшлося про загарбання в новітньому сенсі слова. Півстоліття ділили ту галицьку спадщину, і врешті-решт вона поділилася так, як поділилася... Це цілком нормальна ситуація для європейської історії XIV ст. Подивіться, що там робилося, які династичні війни тривали, як химерно території перепливали одна в одну, як вони ліпилися в майбутні держави...
Проблема в тому, що на Заході, зокрема і в Польщі, історію країни викладають в контексті всесвітньої історії, тобто власний історичний сюжет вмонтовується в загальний. Тоді в молодої людини виробляється широкий світогляд. В Україні ж продовжується оцей ізоляціонізм, коли історія держави викладається окремо, а всесвітня — окремо. І тоді виходять величезні нестиковки, бо вони на різних принципах викладаються. Всесвітня історія розповідає одне, а історія України — зовсім інше, завчено повторюючи купу тих самих стереотипів і анахронізмів (багато які з них залишилися ще з радянських часів), коли події Середньовіччя розглядаються так, ніби все це відбувалося сьогодні.
А щодо тих колег, які намагаються шукати коріння, наприклад, волинських подій 1943—1944-го, заглиблюючись у часи Казимира III, я відповім так. Лукіан ще в II ст. казав, що коли історик пише свою працю, він повинен забути, де його батьківщина і хто його володар. Декларацій таких в усі часи виголошувалося чимало, але саме після Другої світової війни стало якоюсь нормою професійної етики не бути втягнутим у політичні «розборки». На жаль, сьогодні часто відбувається інакше — історики обслуговують світогляд певної партії. Хоча деяких етичні норми все-таки утримують у певному коридорі професійності.

Елена ВАВИЛОВА

Данная статья вышла в выпуске №24 (465) 12 - 18 июня 2009 г.

http://2000.net.ua/2000/svoboda-slova/pamjat/46596